Судячи з усього, в найближчі п`ять років на світовому ринку сталі не відбудеться революційних змін. Так, зміниться структура ринку, впаде у порівнянні з докризовим періодом частка західних країн, де і в 2014 році, можливо, буде виплавлятися менше сталі, ніж у 2007-му. У той же час, продовжиться, хоч і меншими темпами, зростання у металургійній промисловості Китаю, збільшиться виробництво в Індії, Бразилії, Туреччини, інших країнах Близького Сходу. Світовий ринок сталі в цій ситуації `регіоналізіруется`, обороти міжнародної торгівлі скоротяться в порівнянні з серединою 2000-х років, зросте автаркія. Ці процеси створюють нові виклики для металургів у країнах СНД.
Майбутнє, яке стало справжнім
Успадкована країнами СНД від Радянського Союзу металургійна промисловість виявилася надмірною для постсоціалістичної економіки, що позбулася більшої частини свого потенціалу з випуску продукції з високою доданою вартістю. У зв`язку з цим діяльність виробників сталі в Росії і України була, по більшій частині, орієнтована на експорт.
У 2006 році, коли, за даними International Steel Statistics Bureau (ISSB), російські та українські зовнішні поставки сталевої продукції досягли піку (31,0 млн. т, вважаючи труби, для Росії і 30,3 млн. т - для України), частка експорту в обсязі виробництва необробленої стали склала для Росії трохи менше 44%, а для України - 74%. Експорт став порятунком для російських та українських заводів і в кризовому 2009 році, коли внутрішнє споживання в наших країнах впало більш ніж на 40%. У минулому році, за даними ISSB, за кордон було відправлено понад 45% російської сталі і майже 80% української.
Нарешті, закордонні поставки протягом усього останнього десятиліття були головним стимулом для розширення потужностей українських (і в меншій мірі, російських) заводів. З 2000 по 2007 рік обсяг виплавки сталі в Росії зріс більш ніж на 25%, до 72,56 млн. т, а в України - більш ніж на 35%, до 42,5 млн. т. Звичайно, не так значно, як в країнах Східної Азії чи Близького Сходу, але теж досить пристойно, особливо, якщо врахувати, що реальна діяльність по створенню нових виробництв стартувала в СНД не раніше 2004-2005 років, коли ціни на сталеву продукцію на світовому ринку пішли вгору після тривалого спаду. При цьому, якщо російський експорт протягом усього десятиліття був відносно постійним в інтервалі 25-30 млн. т на рік, то українські поставки за кордон, за даними ISSB, стабільно збільшувалися від 22,2 млн. т в 2000 році до близько 30 млн . т в 2006-2007 роках.
До кризи провідні українські металургійні компанії розробляли досить амбіційні плани подальшого розширення випуску. Так, `Метінвест-Холдинг` збиралася до 2012 року ввести в дію чотири нові доменні печі на двох своїх комбінатах, за рахунок чого сукупна продуктивність цих підприємств повинна була зрости від 8,4 млн. т в 2006 році до 12 млн. т. Крім того, не виключалася і реалізація великомасштабного інвестиційного проекту щодо докорінної модернізації Макіївського метзаводу, в ході якої його продуктивність можна було довести до 4 млн. т на рік. На комбінаті `Арселор Міттал Кривий Ріг` планувалося створення потужностей з випуску плоского прокату з доведенням загального обсягу виплавки сталі до 12 млн. т на рік. Група ІСД ще до кризи побудувала доменну піч на Алчевському меткомбінаті і почала будівництво другої, що повинно було довести продуктивність підприємства до 7,4-7,8 млн. т на рік. Реконструкції з надбавкою до 600 тис. т на рік нових потужностей підлягав і другий комбінат групи - ДМК ім.Дзержинського.
`Запоріжсталь` і ММК ім.Ілліча не збиралися в доступному для огляду майбутньому істотно збільшувати виробництво сталі, зробивши ставку на модернізацію. На маріупольському комбінаті передбачалося побудувати новий конвертерний цех, реконструювати прокатні стани і обзавестися власними сировинними потужностями, а в Запоріжжі головним завданням, вирішити яку планували до 2014 року, була заміна мартенів на сучасні кисневі конвертери.
Будівництво нового електросталеплавильного цеху замість мартенів стартувало на Нижньодніпровському трубопрокатному заводи групи `Інтерпайп`, група Ferrexpo готувалася до зведення меткомбінату в Полтавській області, міні-завод повинен був з`явитися в Білій Церкві ... У разі реалізації всіх цих проектів обсяг виробництва сталі в Україні в 2012 - 2014 років повинне було перевищити позначку в 60 млн. т, з яких близько 42-46 млн. т відправлялося б на експорт.
При продовженні тенденції нарощування світового споживання сталі, особливо яскраво виявилася у 2005-2008 роках (тобто до самого початку кризи), шанси на успіх в українських експортерів були. Завдяки наявності власних сировинних ресурсів у ряду виробників і відносно низьким на той час цінами на енергоносії українська продукція була конкурентоспроможною на світовому ринку.
У досить вигідному становищі перебували і багато російських заводи. Втім, інвестиційні програми провідних російських металургійних компаній у 2005-2008 роках були все-таки орієнтовані на внутрішній ринок, хоча популярним напрямком була і міжнародна кооперація. У ті роки практично всі найбільші російські металургійні групи обзавелися іноземними активами - здебільшого, прокатними підприємствами, куди можна було поставляти російські напівфабрикати.
Сьогодні ситуація виглядає зовсім по-іншому. Причому, якщо російська металургія зуміла обійтися відносно невеликими втратами внаслідок достатньої ємності внутрішнього ринку, то українським виробникам ще довго доведеться `зализувати рани`. Цього року виробництво сталі в Росії має скласти порядку 66-67 млн. т, тобто на 8-10% менше, ніж у рекордному 2007 році, але в Україну кінцевий результат, схоже, не перевищить 31,5 млн. т, так що відставання від 2007 року буде близько 25%. Український експорт у поточному році, природно, вище, ніж у кризовому 2009-тому, але підсумковий результат, судячи з усього, складе близько 25-26 млн. т (без урахування труб), так що зростання складе близько 7-8%.
Власне споживання сталевої продукції в Україні досягла максимального значення, близького до 10-11 млн. т, в 2007 році. Судячи з усього, цей результат ще довго залишиться неперевершеним, адже на поточний рік навіть оптимістичні прогнози не дають цифру вище 6,5-7 млн. т. При цьому, темпи зростання внутрішнього споживання в осяжному майбутньому навряд чи будуть настільки великі, як у 2004 -2007 роках. Виходить, української металургійної промисловості знову чекає розвиватися, в основному, за рахунок експорту. Однак виникає резонне питання - а чи є тепер для цього можливості?
Куди бідному експортеру податися?
До кризи український і російський експорт сталі був досить збалансованим. Найбільшим ринком збуту для металургів обох країн був регіон MENA (країни Близького Сходу і Північної Африки, включаючи Туреччину), частка якого перевищувала 40%. Значний обсяг поставок припадав на європейські країни, причому, чимала його частина припадала на не квотної напівфабрикати. Решта експорт у далеке зарубіжжя більш-менш рівномірно ділився між країнами Східної та Південно-Східної Азії, Індії, Африки та Америки.
У найближчі п`ять років ситуація на цих ринках представляється наступним чином. У країнах MENA, якщо взяти за точку відліку рівень нинішнього, 2010 року, обсяг поставок російської і української сталевої продукції в цілому трохи зменшиться.
Внаслідок введення в дію нових власних підприємств скоротиться, зокрема, потреба в імпортному плоскому прокаті в Туреччині. Міністерство промислової політики України навіть висловило побоювання, що до 2015 року українські заводи можуть повністю втратити турецький ринок. Швидше за все, цього не станеться, але експорт на цьому напрямку, безумовно, вже не повернеться на показники 2007-2008 років. Ще один проблемний для вітчизняних металургів регіон - це країни Перської затоки, де в найближчі роки увійдуть до ладу кілька нових прокатних і плавильних заводів, а повторення докризового будівельного буму не передбачається.
Ці втрати, звичайно, можна буде частково компенсувати за рахунок розширення поставок у країни Північної Африки, які в недалекому майбутньому, очевидно, будуть нарощувати імпорт сталі. Однак тут російським і українським заводам доведеться конкурувати з європейськими компаніями, які користуються режимом вільної торгівлі, наприклад, з Алжиром, тоді як продукція з СНД обкладається митом. Крім того, в Середземномор`ї будуть проявляти підвищену активність турецькі компанії, необоротно втрачають велику частину ринку Перської затоки.
Країни `чорної` Африки і в найближчі роки залишаться покупцями російської і української сталевої продукції, переважно, довгомірного прокату. Але розраховувати на істотне зростання на цьому напрямі не доводиться. Більш-менш перспективними тут можуть виглядати тільки країни, де в найближчі роки будуть реалізовуватися досить великі нафтогазові проекти (Нігерія, Ангола, деякі малі країни Західної Африки), але в цьому регіоні практично не присутній російський капітал, так що найбільші контракти на постачання прокату, ймовірно, відійдуть іншим продавцям.
Судячи з усього, в найближчі роки у металургів з СНД з`явиться можливість збільшити експорт в Індію і країни Південно-Східної Азії. Хоча в цих регіонах високими темпами розширюється власне виробництво сталі, споживання, схоже, додає ще швидше. Правда, тут російським і українським компаніям також доведеться зіткнутися з підвищеною конкуренцією з боку Китаю і інших азіатських країн. Мабуть, у Східній Азії буде спостерігатися деякий надлишок металургійних потужностей, так що місцеві виробники будуть всіма силами розширювати експорт.
Малоперспективними з точки зору збільшення експортних поставок виглядають ринки західних країн. Сьогодні в сталеливарній промисловості США і Європи існують надмірні потужності, вимірювані десятками мільйонів тонн на рік. При цьому, спад споживання сталевої продукції по обидві сторони Атлантики виглядає досить довгостроковою тенденцією. Немає сумніву в тому, що американські та європейські металургійні компанії будуть вимагати максимального закриття внутрішніх ринків від зарубіжної конкуренції. Зокрема, в США та Канаді в останні місяці були підтверджені всі антидемпінгові і компенсаційні мита, введені п`ять-десять років тому. А влада Європейського Союзу, згідно з повідомленням українського Міністерства промисловості, різко негативно поставилися до можливості розширення поставок української сталі до ЄС, пригрозивши порушити антидемпінгові розслідування, якщо металургійні компанії перевищать `добровільні обмеження експорту`, замінили скасовані після вступу України до СОТ офіційні квоти.
Таким чином, виходить, що в доступному для огляду майбутньому російські і українські виробники стали не зможуть істотно збільшити обсяг експорту. Більш того, швидше за все, протягом найближчих чотирьох-п`яти років він і близько не підійде до рекордних показників 2006-2007 років. Це означає, що можливості для екстенсивного зростання металургійної промисловості в країнах СНД, як мінімум, протягом першої половини наступного десятиліття (а ймовірно, і пізніше) залежатимуть виключно від ємності внутрішніх ринків. У цьому й полягає основний зміст `Проблеми-2014` для українських і, меншою мірою, російських меткомбінатів.
Якщо до кризи провідні виробники сталі в Україні становили свої стратегічні плани і інвестиційні програми з розрахунком на подальше розширення потужностей з виплавки сталі, то тепер цей напрямок розвитку видається закритим. Тут вже не до будівництва нових доменних печей - забезпечити б повне завантаження наявних.
Слід зазначити, що структура експорту російських та українських металургійних компаній у найближчому майбутньому навряд чи зазнає суттєвих змін. Близько половини зовнішніх поставок з Росії та Україні припадає на напівфабрикати, попит на які, очевидно, збережеться і в найближчі роки. Найбільші труднощі, в той же час, виникнуть у експортерів довгомірного прокату, оскільки надлишок потужностей з виготовлення цієї продукції у світовій металургійній галузі зараз особливо великий. Виробники комерційного плоского прокату втратять більшу частину турецького ринку, але в цілому зможуть компенсувати втрати на інших напрямках. Частка продукції з високою доданою вартістю в експорті залишиться незначною, і основним завданням у цьому секторі буде задоволення потреб внутрішнього ринку.
Виходячи з усього цього передбачається, що основним напрямком розвитку російських і українських металургійних компаній на найближчі роки має стати підвищення ефективності виробництва - зниження витрат, енерго-та ресурсозбереження, модернізація. Так виробники стали зможуть підтримати конкурентоспроможність на зовнішніх ринках і забезпечити собі досить високу маржу навіть за умови випуску і продажів сталевої продукції з відносно невеликою доданою вартістю.
Віктор Тарнавський
http://www.rusmet.ru/